Читачі «МА» вже знайомі з Катериною Савченко. Раніше ми розповідали про неї як про талановиту хореографиню-постановницю театральної студії «Арт-драма». Цього ж разу відкриваємо цілком іншу її іпостась – професійну.
Катерина – студентка третього курсу ТНМУ, навчається за спеціальністю «Терапія та реабілітація». У день нашої розмови вона була трохи «вільніша», ніж зазвичай, – сортувала медикаменти у волонтерському штабі ТНМУ. Майже всі свої літні канікули дівчина провела не на відпочинку, а у нейрореабілітаційному відділенні Тернопільської обласної клінічної психоневрологічної лікарні, де щодня волонтерила й разом з фахівцями допомагала пацієнтам проходити складний шлях відновлення.
– Катерино, якби ваша майбутня спеціальність звучала, як певний інструмент – що це було б?
– Мені чомусь робота фізичного терапевта найбільше асоціюється з віолончеллю. Чесно кажучи, не можу достеменно пояснити, чому виникає саме такий образ. Можливо, тому, що віолончель – інструмент масивний та оволодіти грою на ньому дуже непросто. Так і наша спеціальність: наче й дещо груба, фізично важка, але водночас, як і гра на віолончелі, потребує неймовірної делікатності.
– Упродовж літа ви чи не щодня приходили до лікарні. Що спонукало вас це робити?
– Усе почалося ще на першому курсі, коли наша викладачка Олена Валентинівна Вайда розповіла на заняттях про можливість волонтерства. Мене це одразу зацікавило. Тієї миті я ще до кінця не усвідомлювала, чим саме займається фізичний терапевт, і не зовсім розуміла свою майбутню професію. Мені було просто необхідно подивитися на весь процес зсередини.
Відтак я якось швидко втягнулася. Мені неймовірно сподобалося! У відділенні зібрався чудовий колектив, дуже добрі люди. На канікулах, коли залишаєшся вдома, особливо немає чим зайнятися, а в лікарні завжди і цікаво, і є можливість дізнаватися щось нове, комусь реально допомогти та корисно провести день. Коли ще й бачиш, що в пацієнта все вдається й є прогрес – це дарує справжній позитив. Інколи, буває, сама приходиш без настрою, а поспілкуєшся з людьми, їх підбадьориш, а вони – тебе й день одразу набуває сенсу.
– Як ви взагалі прийшли до фізичної терапії? Це був свідомий вибір чи самі не до кінця знали, куди йдете?
– Це був цілком несвідомий вибір! Узагалі я хотіла стати вчителькою та навчатися у Львові. Але якось зустріла знайому, яка працювала фізичною терапевтинею й так захоплено розповідала, як вони з пацієнтами не просто роблять вправи, а грають у настільні ігри, складають пазли, спілкуються та разом веселяться. Мені це дуже відгукнулося!
Тож вирішила спробувати вступати у медичний. Як я тоді казала: «Вступлю по приколу». Якщо вдасться вступити – залишуся, не сподобається, то кудись переведусь. «По приколу» – це в моєму випадку зовсім не про легковажність, як може хтось подумати. Це про інше – про легкість. Коли не накручуєш себе серйозністю вибору «на все життя», а даєш собі свободу й сприймаєш це, як гру чи пригодницький виклик, жити й навчатися стає набагато легше. І мені справді сподобалося в медичному!
– Чому обрали саме Тернопільський медичний університет?
– У мене багато знайомих, які навчаються в різних медичних університетах нашої країни. Поспілкувавшись з ними про їхнє студентське життя, дійшла висновку, що саме тернопільський виш буде для мене найкращим вибором.
– Тим більше, що ви – тернополянка. Чи виправдали два роки навчання ваші початкові очікування?
– Зізнаюся, в мене раніше не було розуміння, що ж таке університет насправді. Сприймала його просто, як продовження школи. Аж коли вступила, прийшло усвідомлення, що це зовсім інша система. Тут ніхто тобі не підноситиме на тарілочці готові відповіді. Наголос ставиться на самонавчання та особисту мотивацію. Так, викладачі завжди охоче дадуть відповіді на будь-які запитання, але щоб ці запитання в тебе з’явилися, мусиш спочатку самостійно бодай якось розібратися в темі.
– Що вас найбільше вразило у професії, коли вперше побачили реальну роботу фізичного терапевта з пацієнтом?
– Мене дуже вразило, наскільки складними можуть бути дії, які ми робимо, зовсім не задумуючись. Елементарне – почистити зуби, помити обличчя чи руки. У повсякденному житті робимо це автоматично. Людині ж із важкими ураженнями, щоб знову навчитися цього, може знадобитися декілька тижнів.
Здивувало мене також, якою індивідуальною є робота. Здавалося б, перед тобою двоє людей із схожими, практично ідентичними проблемами, але підхід до кожного може бути цілком різним, адже кожна людина має певні особливості.
– Чи траплявся момент, коли ви подумали: «Ого, це набагато складніше, ніж я уявляла»?
– Майже щодня!
– І як даєте собі раду?
– Мені дуже пощастило з наставниками, які завжди підтримають, скажуть підбадьорливе слово. Майже всі працівники відділення мені допомагають, та особливо фізичні терапевти – Роман Морозюк, Іван Мазяр і Назар Медицький. Я завжди можу до них підійти, перепитати. Мене інколи навіть дивує, як у них вистачає терпіння, коли я вдвадцяте за день приходжу й питаю те саме, бо забула. Проте мені значно легше зайвий раз підійти, перепитати й просити показати знову, ніж потім розплачуватися за власні помилки.
– Що дається особливо важко?
– Найважче працювати з пацієнтами, які мають когнітивні порушення або афазію – розлад мовлення. Це надзвичайно складно, розумієш, що одного чи двох пояснень тут недостатньо. Доводиться вигадувати 25 різних шляхів, як донести думку чи зацікавити людину, бо вона постій-но відволікається. Щоб працювати з такими людьми, потрібно мати дуже багато терпіння.
– Що вас найбільше надихає в пацієнтах?
– Мене неймовірно надихає їхня наполегливість і позитив. Інколи дивишся на життєві обставини пацієнта, на важкий діагноз і мимоволі приміряєш це на себе. Міркуєш: «Якби я опинилася на його місці, точно здалася б». У лікарні є дуже складні випадки: це й хлопці з черепно-мозковими травмами після війни, де йдуть важкі зміни психіки, і пацієнти з ураженнями спинного мозку, в яких віднімає руки чи ноги. Їм потрібно заново вчитися робити абсолютно все! Особливо складно, коли в цих людей немає поруч нікого з близьких, хто міг би їх підтримати. І розумієш, що потрібно інколи самій бути для людини цією опорою та підтримкою, бо іншого просто немає.
– Вдається?
– Не знаю, чи мені вдається, але намагаюся. Часто ж пацієнти стають підтримкою та взірцем для мене. Коли бачу, як людина в залі реабілітації щодня гарує, як кінь, при цьому ще й усміхається, жартує та піднімає настрій усім навколо, то думаєш: «От яким треба бути!» Це просто захоплює!
– За якими ознаками розумієте, що це справді ваша професія?
– Головна й найважливіша ознака для мене – це щире бажання щоранку йти в лікарню. Мене ніхто не змушує, я просто йду, бо мені цього хочеться. Є ще певне відчуття відповідальності: знаю, що на мене там чекають і на мене розраховують.
– Чого вам наразі ще найбільше бракує як майбутній фізичній терапевтині?
– Напевно, найбільше бракує знань. Хоча лікарня за цей час дала мені величезну купу практичної інформації, проте знань у нашій сфері ніколи не буде достатньо. Гадаю, медицина – професія, в якій завжди потрібно вчитися, дізнаватися нове, вдосконалюватися й зростати впродовж усього життя.
– Якою фахівчинею бачите себе через п’ять-десять років? З якими пацієнтами хотіли б працювати та чого хотіли б досягти?
– Чесно кажучи, зараз мені складно уявити себе через п’ять-десять років. Не хочу вигадувати якихось грандіозних планів. Наразі прагну вчитися, набратися практичного досвіду й остаточно зрозуміти власний напрям. Мені подобається сфера нейрореабілітації, тому, можливо, хотіла б й надалі розвиватися саме там. Водночас, окрім того, наразі я більше нічого не пробувала, тож цілком ймовірно, що з часом знайду напрям, який мені більше припаде до душі.
– Якою людиною, на ваш погляд, повинен бути хороший фізичний терапевт?
– Фізичний терапевт насамперед повинен бути просто справжньою людиною. Як і кожен, хто йде в медицину. Можна багато чого знати, але якщо в тебе немає емпатії, співпереживання, розуміння іншого – нічого не вийде. Потрібно відчувати пацієнта: де треба поговорити, а де краще помовчати й просто вислухати, коли натиснути й бути вимогливим, а коли, навпаки, відступити. Це дуже тонка межа, наче по лезу ходиш. Адже люди бувають дуже різкі: якщо іноді щось не те скажеш чи зробиш, можна втратити їхній прихильний настрій, а це безпосередньо відображається на лікуванні й відновленні.
– Різкі реакції пацієнтів зачіпають вас? Як даєте собі раду з цим?
– Для себе вирішила, що завжди треба сприймати це, як жарт. Принаймні намагаюся не брати близько до серця чи ображатися на людину. Всяке трапляється. Хтось щось випадково випалив – нічого страшного немає. Коли ж свідомо починають тобі щось неприємне казати, звісно, трошки образливо, але… Я людина, яка швидко все забуває.
– Уявіть, що зараз перед вами першокурсники, які щойно взялися за опанування знань з фізичної терапії. Що з власного досвіду порадили б їм?
– Найголовніше – не чекайте, що це школа й вам усе розжують і принесуть готовим. Учіться самостійно. І якщо є найменша можливість десь практикуватися – не просто йдіть, а біжіть туди! Спробуйте зрозуміти, чи вам це справді подобається, чи хочете цим займатися, аби не втрачати зайві роки. Як кажуть, краще один раз побачити, ніж сто разів почути.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА